Сторінка:Гребінка Євген. Українські твори (Київ, 1906).djvu/59

Що колосків прямих я бачу тут багато,
А де-які зовсім схилилися у-низ,
Мов ми, неграмотні, перед великим паном,
Мов перед судовѝм на стійці козаки?

БАТЬКО.

 Оті прямії колоски

Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром,
Котрі ж поклякнули—то Божа благодать:
Іх гне зерно, вони нас мусять годувать.

СИН.

Того ж то голову до неба зволить драть

Наш писарь волосний, Онисько Харчовитий!
Аж він, бачу…

БАТЬКО.

 Мовчи! почують — будеш битий.

 

---

 

IV

 

ЗОЗУЛЯ ТА СНІГУРЬ.

На дубі сидючи, Зозуля куковала:
„Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
 Одколи як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало:
Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить.“
— „На що вам так квілить, мій Боже милий? —
 Снігур Зозулю перебив:
 „Коли б я мав ваш стан і сили,
 Отцю я погань би не їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив