ській ниві, вистачить згадати, що на одних із студентських зборів поставили внесок на наше виключення з Студентської Громади. Але тут уже озвалась вояцька частина студентства і внесок перепав.
І якби не Липинський, якби не його залізна моральна підтримка, його поради і вказівки — обставини, мабуть, таки загнали б нас у зневіру, бо до внутрішнього переродження було ще далеко, ой як далеко! Були ми малі слабі люди, але з живою національною душею, яка вже зазнала чару жертви та посвяти, і Липинський влив в нас силу духа, витривалість та велику віру в українську гетьманську ідею. І об цю маленьку групу першої нашої молодечої організації розбилась вся ненависть і зневага оточення.
Методою дбайливого підбору, як вимагав Липинський, організація „Український Стяг“ помалу росла. Її членами стали: Йосип і Валеріян Мельники, Семен Лощенко, Микола Піонтковський, Віктор Вакуловський, Петро Манченко, Іван Калинович, Ераст Яковенко, Тиміш Гущенко, Василь Мірошник. А коли довелось кінчати Академію, гетьманців було уже багато, а сама ідея завоювала собі право і була в Подєбрадах такою ж звичайною, як і кожна інша українська національна ідея.
„Український Стяг“ був дитиною Липинського. Згадуючи про нього, не можна оминути і цієї організації тим більше, що її члени достойно записались на сторінках історії гетьманського руху.
На початку літа 1926 року приїхав з Берліну до Подєбрад граф Адам Монтрезор. Він їхав до Варшави, де стало перебував, і по дорозі „зачепився“ на день-два в Подєбрадах, і так пробув у нас ціле літо.
Людини більш чарівної вдачі мені рідко доводилось зустрічати. Шляхетний, скромний, душевний, талановитий поет, він був надхненним українським патріотом. З Липинським вязала його тісна дружба, але впливи його ми відчували і сприймали зовсім інакше ніж Липинського. Липинський ніколи не зійшов з пєдесталю, а Монтрезор між нами, був одним з нас — товариський, простий.
Він привіз вістку, що в Берліні, заходами гетьмана
