Час ішов… Пройшло вже майже два місяці, а я ще не був представлений Липинському. Лоський мені казав, що Липинський зовсім хворий, що йому шкодить берлінське повітря, що в такому стані він не любить, щоб його бачили чужі люди. Навіть кансультації тим часом були припинені.
Зрозуміло, що я себе приготував до відвідин тяжко хворої людини; такі відвідини, з природи речі, бувають відповідальні, а оскільки йшло про Липинського, то відповідальні особливо. Я дуже їх боявся, хоч нетерпеливо чекав.
Нарешті прийшов визначений день. Ми з моїм незмінним чічероне висіли на одній зі станцій місцевої залізниці, а ще треба було йти трохи пішки. Вулиця, при якій жив Липинський, була затишна, обсаджена деревами. Вона була зовсім пуста, лише здалека назустріч нам ішов якийсь мужчина.
„Я так і знав, що він вийде назустріч“, — сказав Лоський. Я не зрозумів, але Лоський додав: „Ото йде Липинський“. Я остовпів… До нас наближався, приязно та безжурно усміхаючись, мужчина середнього росту, елегантно одягнений, з воєнною виправкою.
Я таким розгубленим, здається, ще ніколи себе не почував! Пощо ж тоді пускати поголоски, що Липинський тяжко хворий?..
Липинський зараз опанував розмову; за хвилину я вже почував себе зовсім зрівноважено.
В хаті я роздивився Липинського детально. Мене зараз же вразила абсолютна неподібність його до того портрету, який звичайно скрізь вживано, і який я вперше побачив у Томашівського на столі.
Липинський був гарний з себе, з темним волоссям зачесаним назад, мав гарний, як це буває у туберкульозних, колір обличчя, на якому грав румянець. Вражали його карі очі, з гарячковим блиском, такі розумні… В них десь глибоко-глибоко заховався сум…
І тут я допустився нетакту. Щоправда, я зовсім щиро був захоплений його критикою наддніпрянської інтеліґенції і хотів це своє захоплення висловити авторові „Листів“. Як не робив мені „очі“ Лоський, я не вважав і не жалував барви. Липинський мовчав, лиш коло його уст грала не то усмішка, не то болюча гримаса… але він мовчав.
