своїх західнїх сусїдів, хоч до сього брали ся декотрі князї дуже енергічно. На сходї далї мабуть стояла на перешкодї Татарщина, а західнї землї були занадто чужі, щоб їх привязати скільки небудь трівко. Світла зірниця блиснула була Даниловичам в землях литовських: оден з них, Шварно, дістав навіть великокняжий стіл на Литві, але вмер скоро, і ся комбінація пропала; згодом галицькі князї тратять всякі впливи в землях литовських, а далї Литовське князівство стає небезпечним сусідом і починає простягати руки й по галицько-волинські землї. Татари теж часом давали ся в знаки, особливо в часи розстрою в Ордї — як бороли ся ріжні татарські верховоди. Але загалом зверхність татарська не була тут така тяжка як у землях московських і східнїх українських. Татари не мішали ся у внутрішнї справи, вдоволяючи ся грошевими сумами, які побирали від часу до часу.
По смерти Данила якийсь час старшим лишив ся його брат Василько, але він не довго пережив брата і по смерти Василька не стало давнїйшої згоди серед братаничів. З поміж Данилових синів визначав ся особливо князь Лев, енергічний, властолюбний, завидущий. Силкував ся заволодіти сусїднїми польськими землями, навіть на краківськім столі засїсти, але се не вдавало ся. Пробував заволодїти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замішань на Угорщинї; здаєть ся якийсь час володїв нею, бо в однім документї Григорий наджупан бережської столицї називає себе його урядником.
На Волини правив Володимир Василькович, князь дуже добрий, приятель книжности і штуки — „книжник великий і філософ, якого не було перед ним у цїлій землї і по нїм не буде“, так відзиваєть ся про нього лїтописець. Але він був тихої вдачі, до того зломаний хоробою, що не давала йому можности виявити енергічну дїяльність. Згодом, з початком XIV в. повмирали Романовичі волинські, і всі землї галицько-волинські зібрали ся знову в одних руках — князя Юрия, сина Льва Даниловича. Був се князь могутний, правитель добрий, і земля тішила ся під його панованнєм спокоєм і достатком; так говорить звістка польського лїтописця, і те саме кажуть деякі пізнїйші спомини (галицької або волинської лїтописи для сього часу вже не маємо і дуже мало що знаємо про житє сих країв). Для півнїйших часів панованнє Юрия зістало ся золотою добою світлости, богацтва і слави Галицько-волинської держави. Цїкава річ, що на печати своїй Юрий титулуєть ся „королем Руси“, як і його дїд. Самого його ся печать представляє поважним, валичним старцем, з довгою бородою, на тронї, в коронї, з скиптром а руках.
На його часи (а може й ще, ранїйші — часи Львові) припадає важ-
