Любарта, а стояло під началом Дмитра Дєдька, „наставника або начальника Руської землї“ (provisor seu capitaneus terre Russie) — так зве він себе в одній свойї грамотї (див. мал. 126).
Тодї зараз же, на першу вість про смерть Юрия-Болеслава, на основі попередньої угоди рушило в Галичину угорське військо під началом палятина Вілєрма і польське під проводом самого короля, Дєдько, зачувши про польський і угорський похід, покликав на поміч Татар. Угри, здаєть ся, вернули ся з дороги. Казимир, довідавши ся про Татар, теж злякав ся, і покинувши ті пограничні замки, які встиг узяти, пішов чим скорше назад, з добичею, яку встиг захопити. Слїдом прийшли вісти, що Татари готовлять великий похід на Польшу за сей польський набіг на Галичину. Се дуже затрівожило Казимира і він зачав переговори з Дєдьком, щоб той не насилав Татар. Так стала ся умова — Казимир присяг не зачіпати Галичини, а Дєдько — не зачіпати Польщі. Здавало ся, що Галицько-волинська держава щасливо вийшла з небезпеки. Але Казимир, наваживши ся на Галичину, не вязав ся своєю присягою. Як тільки проминула татарська гроза, він зараз же вернув ся до свого замислу й випросивши у папи розгрішеннє від присяги, став тільки чекати години, щоб ударити на Галичину. Минуло одначе кілька лїт, доки йому удало ся захопити її. Десь коло р. 1345 він почав війну, але відірвав здаєть ся тільки Сяніцьке пограниче і мусів помирити ся з Любартом, що панував над Галичиною, до р. 1349. Аж тодї Казимир, намовивши Татар, щоб не мішали ся в галицькі справи, несподїваним нападом захопив Галичину і частину Волини. І так розпочала ся боротьба між ним і Любартом, що зробила кінець Галицько-волинській державі і почала нову добу в житю українського народу — литовсько-польську.
41. Погляд ня українське житє київської і галицької доби. Таким чином в серединї XIV віку скінчила ся самостійність українських земель: Галичину захопили Поляки, Волинь згодом стала провінцією литовською, а иньші князівства, які лишили ся в Київщині і Чернигівщинї, теж перейшли під власть литовських князїв. Державне житє українське урвало ся.
Про те який був устрій полїтичний і громадський за часів державного українського життя, згадувано було вище. Ми бачили, що Україна складала ся з більших і меньших князївств, старших і меньших, і вони з розмноженнєм княжого роду все дїлили ся й меньшали переважно. Київський князь вважав ся найстаршим між князями, „замість батька“, і його иньші князї мали слухати ся. Якийсь час так і було — особливо коли на київськім столї трапляв ся князь енергічний, силь-
