ся медведиця. Вони кинули ся до нього і почав йому кн. Чорторийський вичисляти його вини: що иньшим наготовив, нехай сам пє; а Скобейко вхопив вила зелїзнї, котрими огонь перегортали в коминї, і вдарив тими вилали Жиґимонта по голові, так що кров бухнула й заляла стїну. Вмер Жиґимонт на місцї, і довго потім показували сю кров на стїнї.
Так оповідають літописцї, переказуючи ті всякі оповідання, котрими оправдувано убитє Жиґимонта.
Річ очевидна, що зганяючи Жиґимонта з світу, князї й пани хотїли на його місце висадити свого Свитригайла. Зараз же на вість про смерть Жиґимонта він знову приїхав на Волинь, до Луцька, і там його прийняли з великою честю, як свого князя й володаря. В своїх грамотах він знову приймає титул великого князя і робить заходи в польських кругах, щоб там його признали. Але пани литовські не хотїли Свитригайла, щоб не дїлити ся з українською та білоруською Русю своїми урядами і впливами: хотїли тримати все в своїх руках. Через те на місце Жиґимонта вибрали своїм великим князем молодшого сина Ягайлового Казимира, а старого Свитригайла зіставили доживати віку на Волини, князем волинським.
48. Проби повстань за помічю московською. Полишивши Волинь під властю Свитригайла і його прихильників, українських князїв і панів, литовські пани, що під іменем малого Казимира взяли в свої руки керму вел. кн. Литовського, зробили тим важну уступку українським людям: найбільша, найсильнїйша, і найбільш панська, вся засаджена княжими і панськими маєтками, замками й резиденціями Волинь могла жити своїм житем під управою „свого“ князя. Але зробили ще й другу, віддали Київську землю її „отчичови“, синови прогнаного Витовтом князя Володимира Ольгердовича, на імя Олександрови, або Олелькови, як його називали. Князь сей був дуже покірний, тримав ся литовських панів, і його син Семен, що наступив по батьку на київ-
