Перейти до вмісту

Сторінка:Грушевський М. Ілюстрована історія України. 1921.djvu/263

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ськом — робити порядок з козаками. Знову стали жадати, щоб козаки своє військо зменьшили, на море не ходили, човни попалили і таке иньше. Се було чорною невдячністю польського правительства по тім, як воно кликало козаків на милость божу й мало їх двадцять тисяч в своїй службі, а тепер казало ім всїм вертати ся в підданство, зіставивши якусь одну або дві тисячі. Та що робити! Жадало, инакше грозило війною, а Сагайдачний до війни не хотів доводити. Між військо роздано за службу 20 тис. золотих і тим трохи заспокоєно його. Кінець кінцем стало на тім, що буде козаків 3000 (а їх десять тисяч зібраних стояло під час сих переговорів!). Підписано умову, комісари розійшли ся. Сагайдачний поїхав на Січ — про око палити чайки козацькі. Козаки нарікали на Сагайдачного за таку податливість, і на Низу кінець кінцем вибрали иньшого гетьмана, Бородавку. Але Сагайдачний чекав, сподїваючи ся, що Польщі прийдеть ся таки чи скорійше чи пізнїйше поклонити ся козакам, як прийде потреба. А тим часом зайняв ся справою, яка задавала польським плянам болючійший удар, нїж які небудь козацькі своєвільства.


69. Київ стає центром культурного українського житя. В польських кругах досї знали Сагайдачного як сміливого і щасливого войовника — на Українї знали ще щось: про його прихильність до справ української церкви і освіти, до всього того що тоді для України було житєм національним. Як вихованець Острозької школи — чоловік близький інтересам тоїдшньої освіти й книжности, Сагайдачний підтримував близькі зносини з церковними і ученими кругами київськими, де тодї було богато його близших земляків Галичан, і там знали, що на Сагайдачного, на його поміч і поміч війська Запорозького можуть рахувати в усякій потребі українського народнього житя.

Се була хвиля незвичайно важна в історії українського житя. Київ, що кілька століть пролежав в забутю, все більше й більше забуваючи колишнє своє культурне і національне значінчє, — раптом відродив ся до нового.

В XVI віцї се була звичайна собі погранична кріпость, де стояла військова залога, тулило ся трохи міщанства й иньшого стану людей під охороною замку, і тільки старі руїни, а серед них кілька зацілілих монастирів: в першій лїнїї славний Печерський, потім Пустинсько-миколаївський (тепер так званий Малий Миколай) і Михайлівський нагадували колишню славу Київа. Але і в сих монастирях вигасала потроху память колишнього їх культурного значіння, книжности і учености. На архимандритів та ігуменів, як знаємо, попадали люде, які спромогли ся заплатити ксролеви і великому князеви добре чолобитє, а нї в