кою: козаків було в тій війнї або дуже мало, або таки й зовсїм не було — своєвільники бушували з Бородавкою, а статочнїйших, що були по сторонї Сагайдачного, Жолкєвский теж не постарав ся притягнути до себе, і вони займали ся справою церковною, поки Жолкєвский воював ся з Турками. „Жолкєвского забито в Волощинї й Конєцпольского взято, бо без козаків війну зачав, так говорив: не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до рілї або свинї пасти“ — так переказує тогочасний український лїтописець тодїшнї оповідання. Тому тепер правительство з усїх сил заходило ся притягнути козаків. Брало ся на всякі способи, навіть патр. Теофана просили, щоб козаків до того намовляв. В київських кругах рішили, що за козацьку участь в війнї треба добити ся, аби правительство признало нових владиків. Король і його порадники не хотїли на тім попускати. Даремно на соймі (на початку 1621 р.), коли йшла мова про приготовання до війни, голова українських послів Лаврентий Древинський, звісний український парляментарист, ударяв на правительство, пригадуючи всі кривди, які дїють ся народови українському й білоруському:
 212. „Мироточиві голови“ в київських печерах. |
 213. „Відчитуваннє біснуватого“ (звідти ж). |
„Почавши від Кракова в Коронї як помножаєть ся слава божа за помічю тої нововидуманої унїї? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтности церковні попустошені, по монастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до в. кн. Литовського — там робить ся те саме, навіть в містах пограничних з Московською державою. В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано. В Пинську те саме вчинено; монастир Лещинський на корчму обернено. Через се дїти сходять з світу без хрещення, тїла мертвих вивозяться з міст без церковного обряду як стерво; люди без шлюбів живуть в
