ського побережа. Отеє й були наші, українські племена, що зайняли тодї вже побереже чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперве тут виступають в історичних джерелах окремо, під тою назвою Антів.
Найдавнїйша звістка, яку про сих Антів переказують нам візантийські письменники, належить до кінця ІV в., зараз по гунській бурі, і се те що зветь ся початком історичного житя для наших плелен. Історик Иордан, що описував історію Ґотів, заховав для нас цїкаву звістку, що ґотский король Вінітар, оден з наступників Германаріха, воював з Антами (саме отсе імя Вінітара мабуть призвище — переможець Вінітів, себто Словян). В першій битві, каже Иордан, Анти побили Ґотів, але Вінітар не злякав ся, воював з ними далї, погромив, взяв в полон князя Антів Божа і старшин їх у неволю і щоб налякати Антів, казав їх страшною смертю убити — роспяти на хрестах. Але Гуни взяли потім Антів під свою оборону і приборкали Вінітара.
._c._32.jpg)
Мабуть отсе тодї Анти з Ґотами стріли ся, рушивши в чорноморські степи, і ся війна була знаком власне того антського, себто українського розселення в степах. Війна з Ґотами не спинила їх, як не спиняли й иньші стрічі та війни з тутешнїми народами. Живучи серед воєвничих народів в степах, сї степові Українцї, Анти, й собі привикали до воєвничого життя, ходили на розбої разом з Гунами і їх земляками Болгарами (турецькою ордою, що потім осївши ся на Балканї між Словянами, змішала ся з ними й передала їм своє імя). Відзвичаювали ся від хозяйства, а привикали більш до війни, як потім козаки. Закинули хлїборобство, жили в лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали зелїзної бронї, як Греки, і зброєю якою-небудь ли-
