погубити як торік — що їх хіба третя частина в минулім роцї до дому вернула ся, тому поперджаю сенат сим покірнїйшим моїм писаннєм і рабсько прошу: благоволїть не допустити моєї команди погинути до кінця при канальній роботї і аби не була переведена на иньші місця для зачинання иньшої роботи — сам Бог видить, нема ким її робити, бо всї козаки в силї своїй дуже ослабіли і ледви живі, — але щоб пустили їх до дому принаймнї в первих числах септемврия, не заводячи в глубоку осїнь, до роскиса і плюскоти“.
В народнїх піснях теж зістали ся ще, хоч слабі спомини сих канальних робіт:
Ой дали хлопцям широкі лопати,
Та післали хлопця молодого та канави копати.
Ой летів ворон да із чужих сторон,
Та летячи кряче:
Ой сидить хлопець та над канавою
Та жалісно плаче.
Ой летїв ворон та із чужих сторон
Та летючи в гору крикнув:
„Щеж бо я хлопець, хлопець молоденький
Ой тутечки не привикнув!
Ой продай же, тату, та ворониї конї,
Та викупи мене, хлопця молодого,
Із темної неволї!“
Орлик, пізнїйше пригадуючи Запорозцям сю біду, толкував їм, що се „Москва“ умисно хотїла військо козацьке вигубити і для того „по кількадесят тисячей козаків указами своїми спровадивши, одних тяжкими і незвичайними роботами помордували, других голодом поморили, а иньших борошном гнилим отрухлим з яшурками і з вапном помішаним потруїли“…
Умисно не умисно, але страшенно тяжко лягало се на Україну. Та нїхто не осміляв ся підняти голос против волї грізного царя. Нїхто не був певний нї свого житя, нї тим меньше — свого уряду.
Цар Петро не вдоволяв ся тим, що гетьманську управу піддано під такий пильний догляд, ще і від себе вмішував ся, визначав полковників і старшин сам своєю волею, против волі і без відомости гетьмана. Ріжні пролази за дарунки ґенералам та мінїстрам діставали собі уряди на Українї, поминаючи гетьмана, і потім і в вус собі не дули на нього. Почали далї давати українські уряди не тільки Українцям, а й Великоросиянам. Цар Петро наказав гетьману, щоб видав доньку за якого небудь великоросийського чоловіка, і коли Скоропадський, послухавши царського наказу, став питати для доньки якогось приємного цареви жениха — вказали йому на одного з царських довірених людей Петра Толстого, а потім цар, мовляв вважаючи на заслуги Скоропадського, сам вїд себе дав Толстому стародубське полковництво, найбільший з полків українських. Так зроблено перший початок, і потім все більше роздавано полковництва великоросийським офіцерам, комендантам (давнїйшим воєводам), так що перед смертю царя вже мало що лишило ся полковників з Українцїв.
