Не тільки тодї, а й довго потім як заведено вже християнство, вело ся так, що богатші й значнїйші люде мали по дві жінки й більше (духовенство старало ся завести бодай, щоб одна жінка, вінчана, вважала ся головною). Свобідно й легко розводили ся, відправлючи жінку, а натомість брали иньшу. Жінкам же годило ся бути вірними своїм чоловікам, і вірність українських та й взагалї словянських жінок славила ся по світу.
._c._43.jpg)
Жінку брали або в формі купна, нїби чоловік купував собі жінку, або викрадав, хапав її. Колись дїйсно тим способом собі добували жінку, але в сїм часї се був обряд тільки — так от і лїтописець каже, що хапали собі жінку на ігрищу, хто з котрою змовляв ся наперед. Се так як і досї ще в весїльнім обрядї нашім рід молодої стереже дївчини, а бояре молодого її силоміць добувають і з нею тїкають:
Припадь, припадь, Марисуню, до столу,
Обступили боярчики довкола,
Кіньми грають, двір рубають,
Шабельками витинають, Марисунї шукають.
В старих грищах ся форма хапання, „умички“ була виразнїйша. А купно жінки і в теперішнїм весїллю ще дуже добре памятаєть ся:
Татарин, братик. Татарин, продав сестру за таляр,
Русу косу за пятак біле личко пішло й так…
Куплена або вхоплена жінка була колись власністю чоловіка, як кожда штука його господарства; память того зістала ся в тім ото звичаї, що жінку колись вбивали на могилї чоловіка, як коня або собаку. Потім як погляди стали людянїйші, жінцї полишали до волї, коли сама схоче, убити себе, на доказ своєї вірности чоловікови; але й сей звичай, видно, вивів ся в X — XI вв., бо вже наші лїтописцї тодїшнї не згадують про се. Значіннє і вага жінки в сїмї теж виросли високо; за голову жінки чоловік, коли вбив її без вини, платив таку ж кару, як
- ↑ а — земля насипна, б — ґрунт нерушений, в — кільця при ухах небіжчика, ж — слїд труни і зелїзні цвяхи від неї.
