чило ся тим, що свіжо народжене українське старшинське панство запопадливо заходило ся присвоїти собі панський вигляд, щоб як насильнїйше зазначити свою окремішність від народу, з якого воно вийшло. Економична боротьба викопала глубоку прірву між народом і сим панством, що захоплювало землі й кріпостило селянство, а відкормленнє культурне докінчувало їх глубоке відчуженнє й ворожнечу. Український нарід роздїлив ся на темну народню масу, закріпощену, позбавлену всякої можности розвою і поступу, і панство, яке хоч називало себе Українцями („Малороссіянами“), але було зовсїм відірване від українського народнього ґрунту і в своїм повнім відчуженню від народу не бачило иньшої дороги як приставати все тіснїйше до культурного і національного житя великоросийського. Але тепер заінтересованнє українським словом і українською народньою поезією навчило інтелїґенцію иньшими очима дивити ся на український нарід.
Отсї сїрі прості селяне, мужики-кріпаки, на яких українське панство дивило ся з презирством, помазавши ся росийською культурою, — володїли, як виявило ся, дорогоцїнним скарбом поезії, були творцями утворів, яким знавцї давали місце поруч найкращих взірцїв европейської поетичної творчости. В устах селян зацїлїла память про українську минувшину, про козачу славу, затрачена панством. Сама ся мова, котра тепер, в свїтлї нових поглядів на житє народнє ставала дорогоцїнним скарбом, вищим вїд золота і камїня дорогого, заховала ся тільки в простім народї — нею володїло тільки селянство. Через се все в очах нового поколїння освічених Українців українська сїрома ставала правдивим носителем, володарем краси і правди житя, і до неї належало всїми способами зближити ся, щоб зачерпнути від неї сеї краси і правди, щоб в народнїй словесности і народнїм житю знайти правдивий зміст для творчости лїтературної. А зближаючи ся до народу, освічені Українцї набирали ся не тільки памяток народньої творчости, але приходили до розуміння і народнього житя, селянської душі, болїв і потреб мужицьких.
