князя. Так принаймї оповідає се лїтописець, і незнати чого в тих оповіданнях більше: чи дійсних розпоряджень Ярославових, чи бажань громадянства, аби князї жили в згодї, як годить ся близькій ріднї, помагали оден одному і спільно боронили свою батьківщину від ворогів, не хапали оден у одного земель самовільно, а переймали столи оден по однім, законною дорогою, від старшого до молодшого, а не силоміць.
._85-6.jpg)
В житю пішло як раз навпаки. Нїхто не вдоволяв ся своєю часткою, а кождий хоч трохи здібнїйший, проворнїйший князь думав про те, чи не удало ся б йому се, що удало ся батькови й дїдови: зїбрати наново до купи землї Руської держави, загорнувши в свої руки. Нїхто не хотів чекати своєї черги на київський стіл — тим більше, що й не встигло виробити ся певного, трівкого порядку, як має переходити від князя до князя київський, найстарший престіл княжий — чи має він іти від батька до сина, чи від старшого брата до молодшого, а по молодших братах уже до старших братаничів. Раз у раз підіймали ся за се війни, кріваві, руїнні, що дуже смутили громадянство, і воно нарікало на князїв, що вони не пильнують Руської землї, самі наводять на неї ворогів в своїх усобицях — особливо орду половецьку. Пробувало громадянство князїв опамятати, та вони не слухали, бороли ся далї завзято. Але те, що удавало ся їх дїдам: „зібрати землю Руську“, де далі то слабше удавало ся навіть найбільш рухливим і здатним споміж них. Ярославу не вдало ся вже зібрати цїлої батьківщини, бо в Полоцьку остояла ся династія Ізяслава. Від Ярослава пішло вже цїлих пять ро-
