Бідне серденько в Олесі мучилось. А татари підьїздили все ближче та ближче. Уже видко їхні обличчя. І відразу Олеся надумала… Вона вхопила Михайлика за плече:
— Братіку, біжи лісом до-дому, скажи дідусеві, що їдуть татари. Чуєш?..
І вона потрусила хлопця за плече. Він немов прокинувся з того і глянув на дівчину.
— Біжи, а то дідуся вбьють.
— А ти-ж? — спитався хлопець.
Олеся штовхнула його, щоб біг, кажучи:
— Я знаю сама, що зроблю, — не бійся! Ніколи говорити — біжи!
Хлопець не думав довго. Він кинувся у ліс і побіг з усієї сили.
Олеся зосталася сама. Вона постояла ще кілька хвилин. Обличчя було бліде. Але вона не боялася. Вона вийшла з-за куща і пішла по-під лісом совсім не в той бік, де було її село.
Ішла так, мов не бачила татар. Але татари її побачили. Вони кинулися до неї. Олеся скрикнула и побігла що-сили далі. Та бігла вона недовго. За хвилину татари наздогнали її, щось закричали, загукали. Їх було чоловік тридцять. Вони зупинились і почали проміж себе джеркотіти. А далі один, високий, підійшов до дівчини. Він загомонів по нашому, але так погано, що Олеся ледве розібрала, що він каже.
— Хороша дівчина! Хороша дівчина! Ми тобі нічого не зробимо, пустимо на волю, тільки ти нам скажи, де тут єсть село?
Олеся каже:
— За лісом. Оцей ліс перейти — то й село по той бік.
А татарин їй:
— То ти нас проведи цим лісом, а то ми тут дороги не знаємо.
Олеся каже:
