стоїть після глаголу, пишеться з їм укупі: rivedersi; коли ж поперед глаголу, то окремо: si rivede. Чому не могло б і в нас так бути, коли це стоїть у згоді з вимаганнями нашої мови?
Так саме і з тих же причин доведеться писати ся окремо і в тих випадках, де воно хоч і не пересунулось поперед глаголу, але все ж виразно відокремилось од ть яким иншим словом, як от у тих прикладах з галицьких говорів, що наводить д. Гнатюк: захтіло му сі, звір же ся тут на нього, іло би ся смачно і т. и. Але складна форма будучо́го часу з му (крутитимуся) повинна писатися як одно слово, бо ця помічна частинка зовсім утратила самостійне значіння і вживається не инакше, як одно цілє з основним глаголом, се б то — в ролі флексії будучого часу; коли ж на Буковині і в деяких говорах у Галичині (Ogonowski, Studien, 147) ще зосталися бліді сліди самостійної ролі цього му в тому, що воно пересувається поперед глаголу (му казати), і фольклористові або беллетристові треба таку форму вжити, то, звісно, він напише її окремо.
Коли д. Гнатюк любить аналогії з чужих мов, то нагадаймо йому романські мови, напр. французьку та італійську, де енклітичні форми глаголу avoir чи avere (мати), що служуть флексіями до формування будучого часу (се б то так саме, як і в нашій мові, бо наші „казатиму“, „казатимеш“ і т. д. повстали з давньго „казати имашь“. „казати имаши“ і т. д.[1], пишуться вкупі з infini-
- ↑ В кінцї XI та в XII в. наші предки вже скорочували „имамь“ і казали: „казати мамь“ (прим. див. в черніг. Румя'янц Ліствиці XII в. № 198: „изѣдати мать“, л 198 обор.), а далі (в XIV в) замінили „мамь“ на „му“, „машь“ на „мешь“ і т. д. та й обернули цей глагол в несамостійне граматичне закінчення, в просту флексію будучого часу. А. Кримський.
