що їм треба, ширшої публики, ширшого книгарського ринку для своїх книг. Тоді зникнуть і місцеві галицькі правописні одміни. Іх галичане й буковинці покинуть так саме, як покинули „етимологію“.
Б. Грінченко.
1908.
Я мав нагоду перечитати статтю Б. Д. Грінченка ще в рукописному її орігіналі та й зовсім, згоджуюся з його думками, окрім однієї: про написаннє букви ї після зубних. Він каже, що це дуже важка річ, а мені думається, що ані трохи не важка. Вчитель повинен сказати школяреві: „Де ти чуєш чисте і, там і пиши букву і: кінь, мнякіший, віник, він і т. и. Тілки ж пам'ятай, що в твоїй мові єсть семеро букв (чи звуків), які вимовляються язиком, притуленим до „зубів, і звуться зубними: це — д, т, з, с, ц, н, л. Коли маєш писати і після зубних, то перше прокажи собі слово та й, прислухайся, чи справді чується в твоїм вимовлянню мняке і, чи може твердіще. Коли чуєш, мнякість, то пиши ї (прим. „нїмець“); коли, чуєш твердість, пиши і (прим, «ніс»).
Мені здається, що „таким способом школяр зовсім легко навчиться писати, ї і і. Адже галицькі й буковинські школярі легко навчаються, і ми не чуємо, щоб це була для них така морока, як для Російських школярів буква ѣ. Коли ж ми не навчимо сільського хлопця одрізняти, графічно склад нї од ні, дї од ді і т. и., то він однаково робитиме правописні помилки, бо замість „ніч', „стіл',
