місцевости, де в слові дідів обидва д вимовлятимуться однаково, се б то однаковісінько м'яко. Таким робом для якоїсь частини нашого народу правопис із двома крапками над і буде цілком зайвий, не відповідатиме тому, що справді чується в мові.
Усе це показує, яка плутаниця з оцим ї після співзгуків, як трудно запевне встановити — де саме його писати, а де — ні. Яке справді може бути тут правило? Пиши так, як вимовляєш? Але ж я вимовляю так, що зм'якшую обидва д в слові до дідів, — то я у всіх тих випадках маю писати Ї? А хто вимовляє инак, той і після б, і після в, і після другого д (в слові „дідів“) писатиме і? Тоді буде два або й три правописи. Зна́чить — на вухо не можно здатися. А чого ж тоді слухатися? Зостається тільки етимологія, — доведеться докопуватися, яка літера стояла в слові в старій нашій (а може й не тільки нашій) мові — ѣ чи о.
Це ж добре письменний чоловік, муштрований на всяких граматиках, може так-сяк і докопається, хоч і не до всього, та й буде якось стромляти теє ї, раз-у-раз собі самому нагадуючи про його породу; а що ж робити чоловікові, хитрощей граматичних несвідомому? Що робити нещасному школярові народньої школи та й взагалі всякій дитині? Скільки вона мусить намучитися, силкуючися зрозуміти незрозуміле: де са́ме писати оте кляте ї? Чи не буде це гірше, багато разів гірше від усіх проклятої літери ѣ у московській мові? І ми ото свідомо будемо заводити отаку дитячу каторгу, сушити свіжі маленькі голови правилами, яких і сами доладу не вміємо скласти? Та невже ж нема нічого розумнішого й користнішого за для науки бідолашним дітям? Чи в їх, а надто в мужицьких дітей, так багато часу, що треба його
