Важливим чинником зміни соціально-правового статусу дворянства напередодні реформи 1861 р. стало те, що всі попередні законодавчі заходи не могли зупинити об’єктивний процес зниження його економічної та політичної ролі. Так, незважаючи на суттєву перевагу спадкового дворянства в середовищі тогочасного бюрократичного апарату чиновництва, ця категорія досить активно поповнювалася вихідцями з інших станів. Відтак, чи не єдиною противагою цьому явищу могла стати система земельної власності, яка здавна перебувала під контролем власне дворянського стану. Адже на середину XIX ст. понад 85% спадкових дворян офіційно значилися поміщиками, а великі землевласники, що володіли 1000 душ кріпаків, становили серед них 23,3%.
Поступово у колах дворянства знижувалось значення цивільної служби, бо помісне дворянство все частіше починало службову кар’єру в армії. На середину XIX ст. з чиновників 1–5-го класу спадкові дворяни становили понад 70%, а серед чиновників середнього і нижчого класів лише 20%. Очевидним винятком із загальної тенденції були вищі адміністративні посади, котрі займали переважно представники знатних і впливових родів.
Кардинальні зміни в соціально-економічний статус дворянства привнесло правління імператора Олександра II (1855– 1881), зокрема, проведення ним селянської реформи 1861 р. Насамперед, необхідно зазначити той факт, що протягом царювання Миколи I було створено близько десятка різних комісій для вирішення питання про ліквідацію кріпосного права, але результативність їхньої діяльності неабияк обмежувалася протидією дворянства. Відтак, вдалося реформувати лише інститут державних селян, що, в свою чергу, зумовило:
1) загальне скорочення чисельності кріпаків (з 57–58% населення у 1811–1817 рр. до 35–45% у 1857–1858 рр.);
2) покращення становища цієї категорії населення значною мірою завдяки реалізації ініціатив міністра державного майна графа П. Кисельова;
