МУЖЧИНА
Ти ще живеш, жартуне невгавущий?
Горація й тепер читаєш та радієш,
Що вдавсь такий глузливо-бистрий, непохитний?
Ти з гарними словами зблизився до мене,
Немов захоплений тим, що й мене займало…
На дні душі — казав ти — що дрімало в тебе,
Все те я нагадав тобі, як вітер часом
До ночі про мету далеку шепотить…
Авжеж, струн грою ніжною у вітру хвилях
Був ти, а вітром тим закоханим у струнах
Усе чий інший дух, що йшов тобі на вжиток,
Чи мій, чи то чийнебудь. Друзі ж ми собі
Були довгенько. Друзі? Цебто спільна
Вдень і вночі була в нас мова, спільні
Знайомості з людьми, лицяння спільне
З одною жінкою. Все спільне: як
Бувають спільні панові з рабом
Лектика, дім, обід, собака чи батіг:
Одному дім — утіха, другому — тюрма;
Несе лектика цього, тому плечі мулить
Її різьба; один скакать крізь обідці
Велить собаці, другий ходить коло неї!…
Напів доспілі почуття, душі моєї
Перлини в болю зроджені, ти брав у мене
Й мов іграшку свою шпурляв на вітер.
Ти — з кожним швидко збратаний і вмить готовий,
А я — з німим благанням у душі
Й зціпивши зуби; ти сміливо всього
Торкався, в мене ж насеред дороги
В страху й невірі слово замирало.
Й тут на шляху нам жінка стала. Це мене
Вразило мов недуга, що від неї враз
Помутиться чуття загострені над міру
Вдивлянням надто довгим у одну мету…
В таку мету, що з темряви густої
Мов блискавка мигтить і тугою
Солодкою чарує й ясним сяйвом вабить
До себе й дивним запахом… Це все
І ти загледів і тебе манило це! „Тому,
Що й сам я деколи такий буваю,
Томлива вдача цеї дівчини й сувора
Величність та розчарування передчасне
Мене манили“. Чи не так ти потім
Це говорив мені? Тебе манило!
Мені ж це більш було, ніж кров моя й мій мізок!
І досхочу погравшись, кинув ти мені
Ту ляльку, всю споганену твоєю
Нудьгою вічною й зогиджену так лячно,
Обідрану з усіх її розкішних чарів,
