Ця хвилина милосердя, перша й остання, звичайно, яку Біасу будь коли мав, видалась мені справжнім дивом. Ворожбит остільки здивований, як і я, скочив із свого місця, що на ньому він тримався ввесь час у афектованій позі, на зразок індуських факірів. Він зупинився якраз проти обличчя генералісимуса й заговорив із гнівом:
— „Ке діце ель екселентисимо сеньйор марискаль де кампо?" (“Що це говорить його ясновельможність сеньйор генерал-майор?“). Чи він пригадує собі обіцянку, дану мені? Він не може тепер — ні він, ані добрий бог — розпоряджуватись життям цього полоненого: це життя тепер у моїх руках.
Так само і в оцей момент оця інтонація роздратованосте щось мені нагадала в оцій проклятій маленькій людині, але годі було спіймати цей спомин і формулувати його в таку хвилину. Ніяка здогадка не промайнула мені в цей час.
Біасу встав без усякого хвилювання, щось тихо сказав ворожбитові на вухо, показав йому на чорний стяг, уже раніше помічений мною, і по обміні кількома словами ворожбит кивнув головою згори вниз, а потім наново підвів голову на знак згоди. Далі обидва сіли на свої місця і прибрали ті самі пози.
— Послухай — сказав мені тоді генералісимус, витягши з бокової кешені телеграму Жана-Франсуа, сховану ним туди. — Наші справи
