Не зупиняючись над таємним для мене значінням цих слів, я поцілував його, поцілував також і бліде чоло зомлілої Марії, що її вже потроху почали оживляти піклування її мамки, і втік дуже поспішно, боячись, що коли вона відкриє очі або скаже щось, я не в силі буду піти від неї.
Я побіг і заглибився в густий ліс, відшукуючи ту стежку, що нею ми йшли, не сміючи навіть озирнутися. Мов для того, щоб забути все своє горе, я біг, не зупиняючись, через хащі, байраки, савани й узгір'я, поки побачив на вершині однії скелі табір Біасу з його возами, рядами шатер і цілим морем чорних людей. Тут я на хвилю зупинився. Моя мандрівка й моє життя кінчалися. Втома та хвилювання підточили мої сили, я прихилився до стовбура дерева, щоб не впасти, і блукав очима по табору, що розкинувся на фатальній для мене полонині.
До цього часу я думав, що одвідав усіх чаш горя й випив до кінця свою гірку. Але найтяжчого з почувань я ще не зазнав — це обов'язку, сильнішого за всі примуси, — обов'язку добровільно зректися свого життя в ту мить, коли воно все понялося щастям і жадобою жити. Тому кілька годин, що мені було до нього? Я не жив; безмежний одчай —
