зробила її моєю. Загинула з моєї ж вини, бо, якби я її не покинув у передминулу ніч, щоб' їхати в Кап з наказу мого дядька, я міг би, принаймні, її оборонити або вмерти коло неї чи разом з нею, що в своїм роді не було б утратою її. Ці розпучливі думки доводили мій одчай до божевілля. Одчай мішався з докорами совісти.
Тимчасом мої товариші закричали: „Помста!“. Ми з шаблюками, витягненими з піхов, і пістолями в руках врізалися в масу переможців. Хоч вони нас і перевищували дуже значно числом, а проте кидались тікати перед нами; ми всі ясно їх бачили з правого боку й з лівого, спереду й ззаду, бачили, як вони ріжуть білих і спішать підпалити форт. Наше обурення подвоювалось від їхньої жорстокости.
Біля одного з підземних виходів форту Таде, ввесь укритий ранами, несподівано з’явився передо мною.
— Мій капітане,— сказав він мені,— ваш Перо характерник або справжній сатана. Ми оборонялись добре; ви вже підходили, коли він якось пробрався в форт — хто його зна, де і от бачите... Що ж до вашого дядька, до його сем’ї, до пані
Марія? д'е Марія?—перервав я його.
В цей самий момент великий на зріст негр вийшов з-за охопленого вогнем паркану,
