При цім способі говорити, такому незвичайному для нього, старий сержант насупився; він похитнувся й одкинув голову назад мов би для того, щоб утримати сльози.
— Я не думав, — промовив він стиха, — я не думав ніколи, щоб мій капітан міг остільки понизити мене, щоб назвати мене „ви“.
Капітан швидко встав.
— Вибач, старий друже, я сам не помітив, що сказав. Ну, Таде, ти мені простив?
Сльози покотились із очей сержанта мимо його волі.
— Це я втретє, — промурмотів він, — але ці сльози — сльози вдоволення…
Замирення відбулося. Коротка мовчанка наступила по цім.
— Але скажи мені, Таде, — лагідно запитав капітан, — нащо ти покинув амбулаторію, щоб прийти сюди?
— Бо, якщо дозволите, я прийшов вас спитати, капітане, чи треба завтра вам на бойового коня прилагодити під сіделечко обшитого чапрака, чи ні?
Генрі засміявся.
— Ви б краще зробили, — сказав він Таде, — якби запитали в головного хірурга, чи обмотати вам завтра руку двома лотами корпії.
— Або розпитати, — додав Паскаль, — чи можна вам випити трохи вина, щоб підкрепитись, а поки-що ось вам трохи горілки,
