Жили на людях; їли на столах, поставлених перед дверима; жінки, сидячи на цвинтарях, скубли корпію й співали Марсельєзу; парк Монсо й Люксенбурзький обернулися на поле маневрів; на всіх перехрестях були збройні, вони жваво працювали, виготовляючи рушниці на очах у перехожих, що плескали в долоні; у всіх на устах була лише така мова: — Майте терпеливість. Тепер революція. Усміхалися героїчно. Ходили на вистави, як у Атенах підчас пелопонеської війни; на вулицях, на рогах видко було афіші: «Облога Тіонвілю». «Мати врятованої з огню родини». «Клуб Сан-Сусі». «Найстарша папеса Жанна». «Філозофи-салдати». «Сільське кохання». Німці були біля воріт; йшла чутка, що пруський король замовив ложі в Опері. Все лякало, а ніхто не лякався. Через темний закон про підозрених, — гріх Мерлена де Дуе, — видко було гільйотину над усіма головами. На одного прокурора, що звався Серан, виказали; чекаючи, що прийдуть його арештувати, він у шляфроці й пантофлях сидів коло вікна й грав на флейті. Здавалося, що ніхто не має часу. Всі поспішалися. Не було шапки без кокарди. Жінки говорили: «Ми хороші під червоними шапочками». Здавалося, що весь Париж переїздить з помешкання. Продавці старих
119
