голі жіночі ноги, прикрашені діямантами; разом з безсоромністю знов з'явилася безчесність; нагорі були постачальники, а внизу злодюжки; злодійський мурашник сповнив Париж, і кожен мусів глядіти свого портфеля; для розривки ходили на площу Пале-де-Жюстіс дивитися на злодійок «при табуреті»; мусіли звязувати їм спідниці. При виході з театрів хлопчики пропонували кабріолети, говорячи: — Громадянине й громадянко, є місце для двох; вже не гукали: «Les Vieux Cordelier» та «L'Ami du peuple», а гукали: «La Lettre de Polichinelle» і «La pétition des Galopins»; маркіз де-Сад був за голову секції «Списів» на Вандомській площі. Реакція була весела й люта; «Драгуни волі» 92-го року відродилися з назвою «Лицарів Кинжала». В той же час з'явився по театрах тип Жокриса. Мали «чарівниць», а до того ще й «незрозумілих»: заклиналися своєю жертовною «paole» й своєю зеленою «paole»; відступили назад від Мірабо аж до Бобеша. Так Париж іде й вертається; він величезний маятник цивілізації; він торкає по черзі то один полюс, то другий, Термопіли й Гомору. Після 93-го року революція перебула дивне затемнення: століття, здавалось, забуло скінчити те, що почало; настала якась орґія, вона вийшла на перший план, примусила жахливого апокаліпсиса оступитися на другий, заслонила безмірне видиво й зареготалася після жаху; трагедія зникла в пародії, а в глибині обрію карнавальний дим злегка загладив Медузу.
Але в 93-му році, що за нього йде мова, паризькі вулиці мали ще зовсім грандіозний та суворий початковий вигляд. Вони мали своїх промовців, Варле, що возив пересувного барака й з його верху промовляв до перехожих; своїх героїв, — один з них звався «капітаном підкованих палиць»; своїх улюбленців, Ґюфруа, автора памфлету Ружіф. Деякі з цих популярних постатей були лиходійні, инші — доброчинні. Одна межи них була чесна й фатальна; то — Сімурденова постать.
125
