ватися ним, окрім сліпої бабуні й відсутнього дядька його батька. Бабуня померла; дід, голова родини, військова людина й вельможний пан, маючи повинність при дворі, уникав родинного замку, жив у Версалі, ходив у походи, і лишав сироту самого в самотному замку. Отже вчитель був цілком за господаря над дитиною.
Додаймо ще й те: Сімурден бачив од самого народження ту дитину, що була його учнем. Дитина, зовсім маленька сирота, тяжко заслабла. Сімурден підчас тої смертельної небезпеки доглядав хлопчика вдень і вночі; лікар — лікує, але рятує — доглядач, і Сімурден урятував дитину. Його учень завдячував йому не лише виховання, науку й знання, але й одужання й здоров'я; його учень завдячував йому не лише те, що думав, але й те, що жив. Тих, що нам завдячують усе, ми любимо безмірно. Сімурден любив ту дитину безмірно.
Сталася природня житьова розлука. Науку скінчено, Сімурден мусів лишити хлопця, що став юнаком. З якою холодною й несвідомою жорстокістю відбуваються ті розлуки! Як родини спокійно відправляють учителя, що лишає свою думку в дитині, й мамку, що лишає в ній свою кров! Сімурденові заплатили і він мусів іти геть; тоді він вийшов з високого світа й вернувся до низького; перегородка між великим і малим зачинилася; молодий пан, офіцер з походження й одразу капітан, поїхав до якогось гарнізону; простий учитель, вже в глибині свого серця непокірний священик, поспішився знов зійти в темний церковний підвал, що зветься нижчим духовенством; і Сімурден втеряв з очей свого учня.
Настала революція; спогад про ту істоту, що він зробив з неї людину, все таївся в ньому, захований, але не згаслий від безмежности громадських справ.
Зліпити статую і дати їй життя, це прекрасно; сформувати розум і дати йому правду, то ще прекрасніше. Сімурден був Пігмаліоном душі.
134
