найбільше в середині, в Парижі. Колишні[1] змовляються; патріоти ходять босі; аристократів, заарештованих 9-го березня, вже звільнено; розкішні коні, що повинні б були запрягатися до гармат на границі, обляпують нас болотом на вулиці; хлібина на чотири фунти коштує три франки й дванадцять су; в театрах виставляють непристойні п'єси; і Робесп'єр скаже гільйотинувати Дантона.
— Як-раз! — мовив Дантон.
Робесп'єр уважно розглядав карту.
— От, чого треба, — раптом покликнув Марат, — треба диктатора. Робесп'єре, ви знаєте, що я хочу диктатора.
Робесп'єр підвів голову.
— Знаю, Марате, вас або мене.
— Мене або вас, — сказав Марат.
Дантон буркнув крізь зуби:
— Тільки спробуйте диктатури!
Марат побачив, що Дантон насупив брови.
— Слухайте, — знов почав він. — Останнє зусилля. Погодьмося. Становище варто того. Хіба ж ми вже не були в згоді за-для дня 31 травня? Справа з угодою тепер ще важливіша, ніж жирондизм, бо він лише подробиця. Є трохи правди в тому, що ви кажете; але правда, цілковита правда, правдива правда, лише в тому, що я кажу. На полудні — федералізм; на заході — роялізм; в Парижі поєдинок між Конвентом і Комуною; на границях Кюстін одступає, а Дюмур'є зраджує. Що ж то таке оте все? То роз'єднання. А чого нам треба? Єдности. У ній рятунок. Але поспішаймо. Треба щоб Париж узявся керувати революцією. Як що ми прогаїмо одну годину, то завтра вандейці можуть бути в Орлеані, а прусаки в Парижі. Я згоджуюсь у цьому з вами, Дантоне, я дарую вам теє, Робесп'єре. Нехай. Ну, а висновок з цього — диктатура. Візьмімо диктатуру. Ми
- ↑ Колишні — так звали панів, аристократів.
147