проти того, щоб секції засідали без перерви; Лясурс, що висловив таку вбивчу думку: Горе вдячним націям! а коло підніжжя ешафоту мусів сам собі заперечити такими гордими словами, що він кинув монтаньярам: Ми вмираємо, бо народ спить, а ви помрете, бо народ прокинеться; Бірото, що примусив видати декрета про скасування недоторканости і скував таким чином, сам того не розуміючи, ножа та поставив ешафота для себе самого; Шарль Віллет, що захистив свою совість таким протестом: Я не хочу голосувати під ножами; Луве, автор Фобла, що мусів скінчити життя книгарем у Пале-Роялі з Лодоїзкою біля каси; Мерсьє, автор Паризької картини, що гукнув: Всі королі почували в себе на потилиці 21 січня; Марек, що клопотався «факцією стародавніх меж»; газетяр Кара, що стоячи під ешафотом, сказав до ката: — Мені прикро вмирати. Я б хотів побачити продовження; Віже, що назива'є себе гренадером другого Майен-е-Луарського батальйону та що, як йому загрожували публічні трибуни, гукнув: Я вимагаю, щоб, коли трибуни хоч слово скажуть, ми всі вийшли й пішли до Версалю з голими шаблями! Вюзо, що мав умерти з голоду; Валазе, що йому судилося вмерти від власного кинджала; Кондорсе, що мусів умерти в Бур-ля-Рен, що зробився Бур-Еґаліте, бо на нього виказав Горацій, що був у нього в кешені; Петіон, що йому доля судила, щоб у 1792 році його почитувала юрба, а в 1794 році з'їли вовки й ще двадцять инших, Понтекулан, Марбо, Лідон, Сен-Мартен, Дюсоль, перекладач Ювенала, що був у Ганноверському поході; Буало, Бертран, Лестер-Бове, Лесаж, Ґомер, Ґардіян, Менв'єль, Дюплантьє, Ляказ, Антібуль і на чолі Барнав, що його звали Верньйо.
По другий бік: Антуан-Люї-Леон Флорель де Сен-Жюст, блідий, низьке чоло, правильний профіль, таємничий погляд, глибокий смуток, двадцять три роки;
174
