— Га, сто копанок чортів! — гукнув один гренадер.
Жінка затремтіла зі страху.
— Ви ж бачите, пані, що ми парижани, — мовила люб'язно маркітантка.
Жінка заломила руки й скрикнула:
— Ох, боже мій, Господи Христе!
— Нетреба забобонів! — зауважив сержант.
Маркітантка сіла поруч жінки й притягла собі між коліна старшу дитину, що не боронилася. Діти тепер, так само заспокоїлися, як і налякалися перед тим, невідомо чого. Діти мають якесь внутрішнє передчуття.
— Моя бідна тутешня жіночко, ви маєте гарненьких малюків, це таки правда. Одразу видко, якого вони віку. Великий має чотири роки, його брат — три. А оця дівуля, що ссе, то славна прожерка. Ах, ти, почворко! Чи не перестанеш-но ти отак їсти свою маму? Заспокойтеся, пані, не бійтеся нічого. Вам треба вступити до батальйону. То й будете, так, як я. Я звуся Гусарка. То мене так дражнять. Але мені більше подобається зватися Гусаркою, ніж мамзель Бікарно, як моя мати. Я — маркітантка, то-б-то така жінка, що дає пити, як стріляють і, як убивають. Чортяка зі своїм хвостом. У нас сливе однакові ноги. Я вам дам свої черевики. Десятого серпня я була в Парижі. Я давала пити Вестерманові. Лепсько було. Я бачила, як ґільйотинували Людовика XVI. Людовика Капета, як його зовуть. Він не хотів. Ій же богу, ось послухайте лишень. І то ж подумати тільки, що 13-го січня він казав пекти каштани й сміявся зі своєю родиною. Як його поклали силоміць на оту, мовляв, гойдалку, на ньому не було ні верхнього одягу, ні черевиків; він мав на собі лише сорочку й пікову камізельку, сірі суконні штани й сірі шовкові панчохи. Я сама бачила. По̀віз, що його привезли, був помальований на зелено. Бачите, ходіть з нами. В батальйоні хороші хлопці. Ви будете маркітантка число друге. Я вас навчу, що робити. То дуже легко! Треба мати дзбана й дзвіночка, йти в саму заметню, між вог-
33
