— Чи ви знаєте, Дюсо?
— Що?
— Колишнього графа де Брієна?
— Що сидів у Ля Форс з колишнім герцогом де Вільруа?
— Так.
— Я їх обох знав. А в чім річ?
— Вони так дуже боялися, що кланялися всім червоним шапкам на тюремних сторожах, а одного разу відмовилися грати в пікет, бо їм дали карти з королями й королевами.
— Ну, то що ж з ними?
— Їх вчора гільйотинували.
— Обох?
— Обох.
— А взагалі, які вони були в тюрмі?
— Нікчемні.
— А на ешафоті?
— Одважні.
А Дюсо мовив:
— Умерти легче, ніж жити.
Барер саме читав якийсь рапорт; в ньому говорилося про Вандею. Дев'ятьсот душ Морбіганового війська пішли з гарматою на поміч до Нанту. Редонові загрожували селяни. Пембефа атакували. Ескадра крейсує коло Мендрену, щоб не дати зробити десанту. Від Енґранду до Мору ввесь лівий берег Луари вкрився роялістськими батареями. Три тисячі селян господарюють у Порніку. Вони гукають: Хай живуть англійці! Сантерів лист до Конвенту, що читав Барер, кінчався так: «Сім тисяч селян атакували Ван. Ми їх відкинули і вони лишили в наших руках чотири гармати»…
— А скільки полонених? — перебив якийсь голос.
Варер читав далі… — Пост-скриптум у листі: «Ми не маємо полонених, бо ми їх вже не беремо».
Марат стояв нерухомо й не слухав, його зовсім опанував якийсь суворий клопіт.
192
