тери нема. Ті дикі селяни, вояки, що тягли їх за собою від лісу до лісу, давали їм частину своєї юшки, ото й все. Малята обходилися, як могли. Кожен був над ними господарем, але ніхто не був батьком. Однак, навіть в лахмітті, діти сповнені світла. Тому вони були чарівні.
Жоржета лепетала.
Що співає пташка, то лепече дитина. Це той самий гімн. Гімн незрозумілий, лепетливий, глибокий. Але пташка не має перед собою суворої людської долі, що дожидає дитину. З того походить смуток у тих людей, що слухають, змішаний з радістю тої дитини, що співає. Найвищий гімн, який можна чути на землі, це лепетання людської душі дитячими вустами. Це невиразне шепотіння думки, що є ще тільки інстинкт, що містить в собі несвідомий заклик до вічної справедливости; а може бути це протест на порозі входу, протест несміливий та сумний; це невідання, що усміхається до безкрайности, незнаючи долі, призначеної цій безсилій та беззбройній істоті. Коли станеться лихо, то буде зраджена довірливість. Дитяче лепетання це більше й менше, ніж слова; це не ноти, але це спів; це не склади, але це мова; це лепетання має свій початок на небі, але не матиме кінця на землі; воно було перед народженням і ведеться далі; то — продовження. Це лепетання складається з того, що дитина говорила, коли була янголом і що вона говоритиме, коли буде людиною: колиска має Вчора, так само, як могила має Завтра; те завтра и те вчора змішують в тому невиразному лепетанні їхнє подвійне невідання; і ніщо так не доводить існування бога, вічности, відповідальности, подвійности долі, як та сумна тінь в тій рожевій душі.
Те, що лепетала Жоржета, не засмучувало її, бо все її ніжне личко була сама усмішка. Її вуста сміялися, її очі сміялися, ямки на її щічках сміялися. В тім усміху виявлялося таємне сприймання ранку. Душа кохається в промені. Небо було блакитне, було тепло й гарно. Ця
285
