Перейти до вмісту

Сторінка:Гюго В. Дев'яносто третій рік (1928).djvu/324

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Тимчасом атака знову розпочалася, повільна й тим певніша. Було чути, як обложники стукали прикладами випробовуючи сходину по сходині, не було ніякого способу втекти. Через бібліотеку? Але на височині стояло шість наведених гармат з запаленими ґнотами. Через кімнати на горі? Для чого? Вони виходили на площинку на даху. Там можна було знайти тільки одно — кинутися з вежі вниз.

Семеро живих із того епічного гурту побачили, що їх немилосердно замкнув і захопив той самий грубий мур, що їх захищав і віддавав на поталу. Їх ще не взяли, але вони були вже бранці.

Маркіз почав говорити:

— Друзі мої, все скінчено.

І помовчавши, він додав:

— Ґран-Франкере, зробися знову абатом Тюрмо.

Всі стали на коліна з рожанцями в руках. Удари прикладів все наближалися.

Ґран-Франкер, увесь скривавлений від кулі, що зачепила йому череп і вирвала шматок шкури з волоссям, зняв вгору правицю з розп'яттям. Маркіз, хоч і скептик в глибині душі, став на одно коліно.

— Нехай кожен, — сказав Ґран-Франкер, — сповідається в своїх гріхах голосно. Монсеньйоре, кажіть.

Маркіз відповів:

— Я вбивав.

— Я вбивав, — сказав Уанар.

— Я вбивав, — сказав Ґінуазо.

— Я вбивав, — сказав Брен-д'Амур.

— Я вбивав, — сказав Шатне.

— Я вбивав, — сказав Іманус.

І Ґран-Франкер промовив:

— Ім'ям пресвятої трійці я вас розгрішаю. Нехай душі ваші відійдуть з миром.

— Амінь, — відповіли всі голоси.

Маркіз підвівся.

— Тепер, — сказав він, — вмираймо.

 

340