В ту мить, як Мішель Флешар помітила вежу, що червоніла в світлі сонця на заході, вона була ще більш, як милю від неї. І хоч вона ледве могла йти, вона не вагаючись зважилася пройти тую милю. Жінки слабкі, але матері дужі.
Сонце зайшло; настав присмерк, потім глибока, темрява; вона чула все йдучи, як продзвонило десь далеко, на якийсь невидимій дзвіниці восьму годину, потім дев'яту годину. Мабуть то була дзвіниця в Паріньє. Иноді вона зупинялася, щоб прислухатися до якихсь глухих ударів, що були, може, якісь невиразні нічні відгомони.
Вона йшла вперед, все просто, ламаючи колючки своїми скривавленими ногами. Вона керувалася блідим світлом, що йшло від далекої вежі; вежа від того світла виступала серед темряви; воно надавало башті якоїсь таємничої променистости. Те світло робилося ясніше, коли удари ставали чутніші, потім зникали.
Широку височину, що нею йшла Мішель Флешар, вкривала трава й верес; ніде ні будівлі, ні дерева. Височина здіймалася вгору помалу й без краю, впираючись довгою рівною лінією в темний зоряний небосхил. Єди-
353
