Мішель Флешар, можна було бачити невиразно, крізь вогонь та дим, середину кімнат. Всі вікна були відчинені.
Крізь величезні вікна другого поверху Мішель Флешар помітила вздовж стін шафи, їй здалося, що вони повні книжок, а проти одного вікна, на землі, в півсутіні, вона побачила маленьку невиразну групу, що мала вигляд якогось гнізда, чи виводка; їй здавалося, що воно иноді ворушиться.
Вона дивилася туди.
Що то таке, та маленька група тіней?
Часами їй спадало на думку, що воно подібне до живих форм. У неї була гарячка, вона нічого не їла від ранку, вона йшла без відпочинку, вона була виснажена й почувала, ніби має якусь галюцинацію, але інстинктово не вірила їй; однак її очі дивилися що раз пильніше й не могли відірватися від тої темної купи якихсь предметів, мабуть неживих і з вигляду нерухомих, що лежала на паркеті тої залі, що була саме над пожежею.
Коли це вогонь, наче він мав власну волю, простяг знизу один свій пломень до великого сухого плюща, що вкривав саме той фасад, куди дивилася Мішель Флешар. Здавалось, що полум'я оце зараз помітило ту сітку з сухих гілок; іскра хтиво захопила її й вогонь почав здійматися вздовж гілок зі страшною швидкістю порохового проводу. Полум'я, як оком змигнути, досягло другого поверху й освітило середину його. Яскраве світло осяяло раптом три маленькі сонні істоти.
То був чудовий гурток, переплетені руки й ноги, заплющені повіки, біляві усміхнені голівки.
Мати пізнала своїх дітей.
Вона страшно крикнула.
Такий крик невимовної муки дано лише матерям. Нема нічого страшнішого і нічого зворушливішого. Коли жінка кричить так, здається, що чуєш вовчицю, коли так кричить вовчиця, здається, що чуєш жінку.
356
