трьох поверхів. Не було ніякого способу достатися туди. Радуб, з плечем пораненим шаблею, з одірваним вухом, обливаючись потом і кров'ю, прибіг; він побачив Мішель Флешар.
— Диви, — сказав він, — розстріляна, то ви воскресли? — Мої діти! — сказала мати. — То правда, — відповів Радуб, — ми не можемо гаяти часу з воскреслими. І він почав дряпатись на міст, — марна спроба; він впинався нігтями в каміння й дерся скілька хвилин; але каміння було гладеньке, жадної западини, жадного виступу, стіна була така рівна, як нова, й Радуб упав. Пожежа не вгавала, — страшна. У вікні, червоному, помітили три біляві голівки. Тоді Радуб, показуючи кулака небу й ніби шукаючи там когось поглядом, сказав: — От, як ти поводишся, добрий боже! Мати навколюшках, обіймала мостового стовпа, волаючи: — Змилуйтесь!
Чути було глухе тріскання вогню. Шибки в бібліотечних шафах тріскалися й падали з брязкотом. Було видко, що всі дерев'яні частини подавалися. Жадна людська сила не спроможна була щось зробити. Ще хвилина і все розвалиться. Чекали лише катастрофи. Чули, як дитячі голоси все гукали: Мамо! мамо! — Всіх обхопив розпач.
Раптом у вікні, сусідньому з тим, де були діти, на пурпуровому тлі палання, з'явилася висока постать.
Всі голови підвелися туди, всі очі дивилися пильно. Людина була вгорі, людина була в бібліотечній залі, людина була в тому розжареному горні. Постать ця видавалася чорна на вогненому тлі, але її волосся було біле. Всі пізнали маркіза де-Лантенака.
Він зник, потім знов з'явився.
Страшний дід наблизився до вікна, несучи в руках величезну драбину. То була рятувальна драбина, що лежала в бібліотеці, він знайшов її коло стіни й приніс до вікна. Він схопив її за кінець і з надзвичайною атлетичною спритністю спустив з вікна на край надвірньої
364
