В той самий час, як його погляд невиразно бачив той вилом, в ухах його, ніби погребовний дзвін, лунали слова: «Завтра військовий суд, післязавтра — гільотина».
Пожежу відрізнили, сапери вилили на неї всю воду, що могли здобути, але вона згасала помалу й вибухала ще иноді полум'ям; від часу до часу чути було, як тріскались стелі й завалювались поверхи; тоді звідти вилітали вихори іскор, ніби від смолоскипа, як ним стрепенути; блискавичне світло відкривало далекий обрій, і, раптом, велетенська тінь од Турги простягалася аж до лісу.
Ґовен ходив повільним кроком у цій тіні перед виломом у мурі вежі. Часом він закидав руки за голову, вкриту відлогою його командирського плаща. Він міркував.
Думки його не можна було б збагнути.
На очах відбулася нечувана зміна. Маркіз Лантенак одмінився. Ґовен був свідком тієї зміни.
Ніколи не повірив би він, що може статися щось таке в наслідок хоч би якого ускладнення подій. Ніколи в світі, навіть у сні, не міг би він собі цього уявити. Щось непередбачене, невідоме, що зневажливо грається людьми, схопило Ґовена й тримало його. Він бачив, як неможливе зробилося реальним, видимим, чутним, неминучим, невблаганим.
Що гадав він про це, він, Ґовен?
Ухилитися не можна було; треба було зважити.
Перед ним стало питання; утекти від нього він не міг.
Хто поставив це питання?
Самі події.
І не лише самі події.
370
