— Хто ж допоміг?
— Я.
— Ти?
— Я.
— Ти мариш!
— Я зайшов до в'язниці, я залишився на самоті з в'язнем, я зняв свого плаща, накинув на нього, спустив йому відлогу на обличчя, він вийшов замісць мене, а я залишився замісць його. І ось я тут, перед вами.
— Ти не зробив цього!
— Я це зробив.
— Це неможливо.
— Це правда.
— Приведіть мені Лантенака!
— Його тут немає. Салдати, побачивши його в начальницькому плащі, подумали, що то я і пропустили. Було ще темно.
— Ти збожеволів.
— Я сказав те, що є.
Настало мовчання. Сімурден промовив, запинаючись:
— Як що так, то ти заслуговуєш…
— Смерти, — сказав Ґовен.
Сімурден був блідий, як одрубана голова. Він був нерухомий, як людина, що її вдарила блискавка. Здавалося, що він не дише. Велика крапля поту виступала на його чолі. Він опанував своїм голосом і промовив:
— Жандарми, посадіть підсудного.
Ґовен сів на табуреті.
Сімурден знову сказав:
— Жандарми, вийміть шаблі.
Це була звичайна формула в тих випадках, коли підсудному загрожував смертний вирок.
Жандарми вийняли шаблі.
Сімурденові вернувся його звичайний голос.
— Підсудний, — промовив він, — підведіться!
Він вже не казав Ґовенові «ти».
395
