могло ослабити й затамувати невтримну гарматну біганину; матраци, гамаки, запасні вітрила, шнурки в згортках, матроські торби й паки з фальшивими асигнаціями, що становили правдивий вантаж на кораблі, бо вважалося, що те англійське безчесне діло корисне для війни.
Але, що могло вдіяти теє ганчір'я, коли ніхто не зважився зійти вниз і покласти його, як слід? У скілька хвилин все теє обернулося в шмаття.
Море було як-раз таке, щоб сприяти пригоді довершитися як найповніше. Воліли бурю; вона може перекинула б гармату, а коли б гармата лежала догори колесами, то можна було б опанувати її.
Тим часом спустошення збільшувалося. Було пообдирано й навіть поламано щогли, вставлені у кілевий зруб, звідки вони проходять крізь корабельні поверхи, немов товсті, круглі колони. Гармата конвульсивно билася об фок-щоглу і тая щогла тріснула. Навіть велика щогла була не зовсім ціла. Батарею було порушено. Десять гармат з тридцяти були вже нездатні до бою; пробоїн у бортах усе більшало, і корвет почав текти.
Старий пасажир, зійшовши до міжчердаччя став, немов камінний, унизу коло сходів. Він суворо дивився на те спустошення. Він не ворушився. Здавалося, що неможливо ступити й кроку в батарею.
Кожен рух вільної каронади готував кораблеві затоплення. Ще скілька хвилин і не втікти кораблеві від погибели.
Треба було або загинути, або зараз спинити лихо; треба на щось зважитися; але на що?
Що за вояка з тої каронади!
Треба було спинити ту страшну божевільну.
Треба було піймати блискавку.
Треба було приборкати перуна.
Буабертело сказав до Ля В'євіля:
— Чи ви вірите в бога, шевальє?
54