душила? В тому була справа. Всі дивилися, скам'янівши. Ні в кого груди не дихали вільно, хіба може в старого, що був сам у міжчердаччі, з двома суперечниками, — зловісний свідок. І його теж могла розчавити гармата. Він не ворушився.
Сліпа хвиля під ними керувала боротьбою.
В ту хвилину, як гарматій, зважившись на ту страшну боротьбу тіло з тілом, викликав гармату, випадковість морського гойдання хтіла, щоб каронада один момент лишалася нерухома, немов здивувавшись.
— Та ходи вже! казала їй людина. А вона ніби слухала.
Раптом вона стрибнула до гарматія; він ухилився від удару.
Боротьба почалася. Нечувана боротьба. Тендітне счепилося з таким, що не дізнає врази. Істота з тіла нападалася на бронзову звірину. По один бік — сила, по другий — душа.
Все те відбувалося в півтемряві. То було немов невиразне марево якогось чуда.
Дивна річ, і гармата теж ніби мала душу; але душу злісну й скажену. Та сліпизна неначе мала очі. Потвора немов чигала на людину. Та маса була хитра, принаймні так можна було думати. Вона теж добірала принагідної хвилини. То була якась велетенська залізна комаха, що мала, або здавалось, що мала, демонську волю. Часами той величезний коник стукався об низьку батарейну стелю, а потім спадав на свої чотири колеса, як тигр на свої чотири пазурясті лапи, і знов біг до людини. А людина, гнучка, спритна, зручна, звивалася, як гадюка, від цих блискавичних рухів. Людина уникла зустрічи, але ті удари, од яких вона увинулася, падали на корабля і далі руйнували його.
Один кінець розірваного ланцюга лишився причеплений при гарматі. Цей ланцюг, невідомо як, обкрутився коло шруби на ручці в тарелі. Один кінець того ланцюга тримався при лафеті; другий, вільний, несамовито
56
