схиленими рушницями, далі чата жандармів з голими шаблями за ними засуджений — Ґовен.
Ґовен ішов вільно. Ні на ногах, ні на руках у нього не було кайданів. Він був у звичайній формі. Шпада була при ньому.
За ним ішла друга чата жандармів.
На Ґовеновім обличчі ще була та задумлива радість, що осяяла його в ту хвилину, коли він сказав Сімурденові: Я думаю про майбутнє. Ніщо не могло бути невимовніше й величніше за той усміх, що не сходив з його обличчя.
Дійшовши до сумного місця, він перший свій погляд кинув на верх вежі. Він нехтував ґільйотиною.
Він знав, що Сімурден уважатиме за свій обов'язок бути при страті. Він шукав його очима на площинці. Він знайшов його там.
Сімурден був блідий і холодний. Ті, що були близько нього, не чули його віддиху.
Побачивши Ґовена, він не здригнувся.
Ґовен тимчасом наближався до ешафоту. Ідучи, він дивився на Сімурдена, а Сімурден дивився на нього. Здавалося, що Сімурден спирався на цей погляд. Ґовен підійшов до підніжжя ешафота. Зійшов на поміст. Офіцер, що командував гренадерами, пішов слідом за ним. Ґовен зняв свою шпаду й оддав її офіцерові; він зняв свою краватку й оддав її катові.
Він був неначе видиво. Ніколи ще не був він такий прекрасний. Його темне волосся маяло на вітрі; тоді не стригли волосся. Його біла шия нагадувала жіночу, а героїчний, владний погляд нагадував архангела. Він мріяв, стоячи на ешафоті. Це місце — теж верхів'я. Ґовен стояв там гордий, спокійний. Сонце обгортало його немов сяйвом слави.
Однак треба було звязати засудженого. Кат наблизився до нього з шнурком у руці.
І в цю хвилину, коли салдати побачили, що їхнього молодого начальника так рішуче ведуть під ніж, вони
417
