— Ми в божій волі.
Лоцман — господар, треба, щоб він завжди робив те, що хоче; треба, щоб він часом говорив те, що хоче. До того ж такі люди говорять мало. Ля В'євіль одійшов од нього.
Ля В'євіль питався в лоцмана, а відповів обрій.
Море зненацька відкрилося.
Мряка, що тяглася по хвилях, розірвалася. Мішанина темних хвиль розлягалася, доки кинути оком у смерковім півсвітлі, і ось що стало видко:
Небо мало немов укриття з хмар; але хмари вже не доторкалися до моря; на сході з'явилася біляста стяга — то був світанок; на заході блідла друга біляста стяга — то був місячний захід. Вони простяглися на обрію, одна проти одної, двома вузькими смугами блідого світла між темним морем і тьмяним небом.
На цих двох яснотах вимальовувалися прості й нерухомі чорні силуети.
На заході, де небо освітлював місяць, вирізувалися три високі скелі, стрімкі, немов кельтичні дольмени.
На сході, на обрію, блідому від світання, здіймалося вісім вітрил, ушикованих в порядку й загрозливо розставлених.
Три скелі — підводне каміння; вісім вітрил — ескадра.
Мали позад себе Менк'є, — скелю лихої слави, наперед себе — французькі сторожеві крейсери. На заході — прірву, на сході — бій.
Були між загибеллю й битвою.
До зустрічи з підводним камінням корвет мав пробитий корпус, зрушену снасть, розхитані в самім корені щогли; до зустрічи з битвою він мав батарею, що в ній на тридцять гармат двадцять одна були зіпсовані, а найкращі гарматії — неживі.
Ледве благословлялося на світ, отже, мали ще трохи ночи перед собою. Та ніч могла тривати ще досить довго, бо її найбільше робили хмари, що були високі, товсті й глибокі й мали вигляд склепіння.
63
