— Я прибув сюди, щоб чинити добро, — сказав маркіз.
— Лягаймо спати, — сказав жебрак.
Вони полягали поруч на постелі з водорости. Жебрак одразу заснув. Маркіз, дарма, що дуже втомився, якийсь час міркував, потім, у сутінку, подивився на старця й ліг. Лягти на ту постіль було все одно, що лягти на землю; він з того скористався, щоб притулити вухо до землі й слухати. Попід землею йшов якийсь глухий гук: відомо, що звук іде глибиною грунту; чути було дзвони.
Все ще дзвонили на сполох.
Маркіз заснув.
Як він прокинувся, то вже розвиднилося.
Жебрак стояв не в землянці, бо там не можна було стояти просто, а на дворі, на порозі. Він спирався на свою палицю. Сонце світило йому на обличчя.
— Монсеньйоре, — промовив Тельмарш, — тільки що дзвонило четверту годину на дзвіниці в Тані. Я чув чотири вдари; отже вітер повернувся, тепер вітер з суходолу. Я не чув ніякого иншого гомону; отже, перестали дзвонити на сполох. Все спокійно на фермі й хуторі Ерб-ан-Пайль. Сині сплять, або пішли. Найбільша небезпека минула; нам слід розлучитися. Мені час іти.
Він показав у один бік обрію.
— Я піду туди.
І він показав у протилежний бік.
— А ви йдіть туди.
Жебрак поважно попрощався з маркізом рухом руки.
І додав, показуючи на те, що лишилося від вечері:
— Візьміть з собою каштани, як що ви голодні.
103
