— Сині пробували боронитися, але їх було сто п'ятдесят, а нас сім тисяч.
— Що то за сині?
— То Сантерові сині.
— Того Сантера, що казав бити в барабани, як одтинали королеві голову. То це паризький батальйон?
— Півбатальйона.
— Як цей батальйон зветься?
— Пане генерале, на прапорі написано: Батальйон Червоної Шапки.
— Хижі звірі.
— Що зробити з пораненими?
— Добийте.
— Що зробити з полоненими?
— Розстріляйте.
— Їх є з вісімдесят.
— Всіх розстріляйте.
— Є дві жінки.
— Теж.
— Є троє дітей.
— Заберіть з собою. Побачимо, що з ними зробити.
І маркіз рушив конем.
В той час, як це діялося біля Тані, жебрак пішов у напрямку Кролону. Він заглибився в яри, під просторі, непрозорі намети з листу, неуважний до всього, уважний до нічого, як він сам казав, швидче мрійний, ніж замислений, бо замислений має мету, а мрійний не має її; ходив, блукав, спинявся, їв там і тут стебельце дикого щавлю, пив із джерел, часами повертав голову до далекого гуку, а потім знов поринав у сліпучих чарах
111
