— Мати й мамка, — прошепотів він.
Він її полапав. Вона не була холодна.
Вона не мала инших пошкоджень окрім перебитої ключиці й рани на плечі.
Він поклав їй руку на серце й почув слабке биття. Вона не була мертва.
Тельмарш випростався й гукнув страшним голосом:
— Невже-ж тут нема нікого?
— Це ти, старцю, — відповів якийсь голос, такий тихий, що його ледве було чути.
І в той же час якась голова виткнулася з дірки в руїнах.
Потім друге обличчя з'явилося в инших звалищах.
То було двоє селян, що заховалися; єдині, що зосталися живі.
Знайомий старців голос їх заспокоїв і примусив вийти з тих закутків, де вони причаїлися.
Вони підійшли до Тельмарша, все ще дуже тремтячи.
Тельмарш міг крикнути, але не міг говорити; так буває від сильного зворушення.
Він їм показав пальцем на жінку, простягнену біля його ніг.
— Чи вона ще при житті? — спитав один селянин.
Тельмарш кивнув головою, що так.
— А друга жінка жива? — спитав другий селянин.
Тельмарш подав знак, що ні.
Той селянин, що перший показався, заговорив:
— Всі инші мертві, правда? Я бачив усе. Я був у своєму льоху. Як то дякуєш богові в такі хвилини, що не маєш сем'ї! Моя хата горіла. Господи Ісусе! Всіх побили. Оця-о жінка мали діти. Троє дітей. Зовсім маленькі! Діти кричали: — Мамо! Мати кричала: — Діточки мої! Матір убили, дітей забрали з собою. Я бачив теє, боже мій! боже мій! Ті, що всіх повбивали, пішли собі. Вони вдовольнилися. Малих забрали, а матір убили. Але вона не мертва, правда-ж, вона не мертва?
115
