вуть з безумовної, сказати б, безкритично допущеної переваги чисто анекдотичного, чисто театрального елєменту над стихійно траґічним — у драмах Гюґа дуже багато. І вони то иноді з великою шкодою для найкращих концепцій руйнують у нього психольоґічні основи дії й характерів. Як слабо ось схарактеризовані всі други Дженара! Й які театральні ці характери довкруги Альфонса й він сам! Так і почуваємо з кожним словом тих героїв, що таке розуміння драматичного мистецтва не могло витворити романтичної траґедії у великім стилю. І це порозумів небавом і сам Гюґо, покидаючи в р. 1843 — по написанні своєї останньої драми „Бурґґрафи“ („Les Burgraves“) — раз на все виставляти свої драми[1].
Між тим написав і виставив наш поет ще три драми, а саме: „Марія Тудор“ („Marie Tudor“, 1833 р.) з цілком неісторичною подобою геройки, „Анджельо, самодержець Падуи“ („Angelo, tyran de Padua“, 1835 р.), з гарними жіночими типами, та „Рюі Бля“ („Ruy Blas“, 1839 р.), теж повну яскравих фантазій ніби історичного характеру. З усіх тих драматичних творів глибшої вартости не мав ні один. Поетичних місць — тут і там навіть великої краси (як взагалі у драмах Гюґо) — і в них не мало. Є також де-які вдатно ви-
- ↑ З пізніших драматичних творів поета, — які він тільки відчитував своїм другам, — найбільше цікавою вважалась драма „Торквемада“.
