ГЮБЕТА. Я бачу, що ви на дорозі стати найдобродійнішою понад усіми принцесами.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Чи наша слава злодійників і отрутників не починає пригнітати тебе, Гюбето?
ГЮБЕТА. Ні трохи. Коли я переходжу вулицями Сполети, я не раз чую навкруги шопотіння того бидла: „Он Гюбета. Гюбета — ніж, Гюбета — шибениця, Гюбета — отрута“. Вони приставили до мого імени вогненне проміння тих призвищ. А коли вони не говорять устами, то говорять очима. Байдуже! Я так звик до своєї поганої слави, як папський служка до одправи.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А чи не спадає тобі на думку, що всі ті ганебні призвища, якими таврують тебе, а разом і мене, можуть зворухнути огиду в тому серці, яке ти бажав-би, щоб тебе любило? Хіба ти не любиш нікого в світі, Гюбето?
ГЮБЕТА. Я дуже хотів-би знати, кого ви любите, сіньора?
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Що ти розумієш у тому? Я завжди щира з тобою. Я не стану говорити тобі ні про мого батька, ні про моїх братів, ні про мого чоловіка, ні про моїх коханців.
ГЮБЕТА. Але-ж я не бачу по-за тим, кого ще можна любити.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Є щось инше, Гюбето.
