цями усій Європі вашу жінку в нижчому становищі, ніж наймичка у прислужників вашого конюха; не випадає, кажу я, щоб ваші піддані, де-б тільки не зобачили мене, казали: „Ох, оця жінка!“ — Отже я вас попережаю, сіньоре, що хочу, щоб сьогодняшне злочинство було розглянуто, розшукано й належно покарано, а инакше я пожаліюся папі, я звернуся до Валансінуа, який стоїть зараз у Форлі з пятнадцятьми тисячами озброєних вояк, і тоді ви побачите, чи воно варто того, щоб ви підвелись з вашої фотелі.
ДОН АЛЬФОНСО. Сіньоро, злочин, на який ви скаржитесь, відомий мені.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Як, сіньоре! Злочин відомий вам, а злочинця не розшукано?
ДОН АЛЬФОНСО. Злочинця розшукано.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Боже мій! Коли його розшукано, то чом-же не заарештовано?
ДОН АЛЬФОНСО. Його заарештовано, сіньоро.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Тоді я не розумію, чому його досі не покарано?
ДОН АЛЬФОНСО. Я хотів спочатку почути ваш присуд що до кари.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. І добре зробили, сіньоре! — Де він?
ДОН АЛЬФОНСО. Тут.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. А, тут! — Мені треба, щоб то було прикладом, чи чуєте, сіньоре?
