мати мене на хвилинку біля ваших ніг. (Він сідає біля неї.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Як гарно бути в добрій згоді! Ви повірите, Альфонсо, я люблю вас і зараз, як у перший день нашого шлюбу, у той день, коли ви так урочисто вїхали в Рим поміж сеньором Валансінуа, моїм братом, і кардиналом Іполітом д'Есте, вашим братом. Я стояла на бальконі сходів Святого Петра. Я ще й досі пригадую вашого білого коня, убраного золотими покрасами, і блискучий царський вигляд, що ви мали на ньому.
ДОН АЛЬФОНСО. А ви були надзвичайно гарні, сіньоро, під вашим срібним покривалом.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. О! Не згадуйте мене, коли я згадую вас, сіньоре. Безумовно, всі принцеси в Европі заздріли мені, що одружилася з найкращим кавалєром усього християнського світу. Я вас дійсно кохала так, мов мені вісімнадцять років. Правда, ви знаєте, що я вас люблю, Альфонсо? Ви не маєте сумніву в тому? Иноді я буваю холодна й неуважна. Це від моєї вдачі, а не від серця. Слухайте, Альфонсо, як-би ваша високість посварились на мене злегка, я швидко поліпшала-б. Велика річ любитися, як ми! Дайте мені вашу руку, поцілуйте мене, дон Альфонсо, — Справді, чи воно не смішно, як подумати, що принц і принцеса, як ми з вами, сидячи поруч на найкращому герцоґському троні в світі, ледви не
