ДЖЕНАРО. Хто-ж не буває трохи, вельможний сіньоре!
ДОН АЛЬФОНСО. Знаєте, сіньоро, це було-б жорстоко відібрати цього капітана од життя, од кохання, од італійського сонця, од його гарних двадцяти літ, од його славного поклику до військових авантур, якими захоплювались усі королівські родини, од маскованих балів і веселих венеційських карнавалів, де обдурюють чоловіків, і од гарних жінок, яких він може покохати й які повинні кохати цього юнака; правда сіньоро? — Налийте-ж капітанові. (Тихо.) Як що ви вагаєтесь, я покличу Рустіґело. (Вона мовчки наливає в келих Дженарові.)
ДЖЕНАРО. Я дякую вам, вельможний сіньоре, що ви залишаєте мені життя для моєї бідної матері.
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (на бік). О, горе!
ДОН АЛЬФОНСО (пючи). За ваше здоровля, капітане Дженаро, й живіть ще довгий вік.
ДЖЕНАРО. Бог вам віддасть за нього, вельможний сіньоре! (Він пє.)
ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ (на бік). Боже!
ДОН АЛЬФОНСО (на бік). Готово! (У голос.) На тому я покидаю вас, мій капітане. Ви можете їхати до Венеції, коли забажаєте. (Тихо до дони Люкреції.) Подякуйте мені, сіньоро, я лишаю вас з ним на самоті. Вам певно треба попрощатися. Живіть з ним щасливо останню чверть години його життя. (Він виходить, його сторожа за ним.)
