мати (а властиво вже й маємо!) формальну релїґію основану на доґмах ненависти та клясової боротьби. Признаю ся, я нїколи не належав до вірних тої релїґії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиро-людського соціялїзму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованю мас народнїх, на поступі й загальнім розповсюдженю освіти, науки, критики і людської та національної свободи, а не на партійнім доґматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній реґляментації всеї людської будущини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої „світлої“ будущини.
Староруський автор не без розмислу назвав свою збірку Ізмарагдом. Він очевидно вірив у те, що кажеть ся про сей камінь у звіснім апокріфічнім сказанію: „Измарагдъ свѣтелъ єсть, яко и лице человѣче видѣти въ немъ яко в зерцалѣ“. Отсими простими словами висказано й моє найвисше бажанє як письменника й поета: щоб моє слово було ясне і щоб у ньому як у зеркалї виднїло ся людське, щиро-людське лице.
